Кожен має право на працю… Ця відома аксіома встановлює на законодавчому рівні можливість для людини реалізувати свої здібності в обраній сфері трудової діяльності.

Фізична особа, яка на підставі трудового договору (контракту) здійснює суспільно корисну фізичну та/або інтелектуальну діяльність та отримує за неї оплату, є суб’єктом трудового правовідношення - працівником. Іншим суб’єктом є роботодавець, яким, відповідно до  ст. 1 Закону України від 22.06.2012 № 5026-VI «Про організації роботодавців, їх об'єднання, права і гарантії їх діяльності» є юридична особа (підприємство, установа, організація) або фізична особа - підприємець, яка в межах трудових відносин використовує працю фізичних осіб.

В теорії трудового права прийнято вважати, що правовий статус суб’єктів трудового правовідношення, як правило, визначається чотирма елементами: 1) правосуб’єктністю сторін трудового відношення; 2) законодавчими положеннями про права та обов’язки даних суб’єктів; 3) законодавчими положеннями про гарантії дотримання прав суб’єктів; 4) відповідальністю суб’єкта трудового правовідношення при порушенні прав іншого суб’єкта. Взаємозв’язок зазначених елементів визначає права та обов’язки суб’єктів трудових правовідносин.

Законодавство регламентує права та обов’язки працівника і роботодавця, а норми локальних актів деталізують їх. Поряд із правами та обов’язками закон встановлює гарантії здійснення та захисту права на працю.

Стаття 221 Кодексу законів про працю України № 322-VIII від 10.12.1971 р. визначає органи, які вирішують трудові спори. Такими є комісія по трудових спорах та районні, районні у містах, міські чи міськрайонні суди.
Таким чином, держава гарантує право громадянина звернутися за захистом своїх порушених трудових прав до двох компетентних інстанцій.

Відповідно до ст. 244 КЗпП України комісія по трудових спорах є обов’язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях. Але, враховуючи застарілість норм трудового законодавства, такий спосіб захисту прав є недієвим, оскільки на сьогодні надзвичайно мала частка підприємств створює комісії для вирішення трудових спорів.

Іншим органом, до якого може звернутися працівник, є суд. Нашою метою не є дослідження стадій судового процесу при вирішенні трудових спорів, тому зазначимо лише, що судове провадження у справах про відновлення порушених трудових прав є лише першопочатковим етапом поновлення працівника на роботі та оплати вимушеного прогулу. Одним із основних етапів, який дає змогу дослідити механізм дотримання гарантій працівників при відновленні порушених прав є виконання судового рішення, під час якого часто виникають проблеми і колізії застосування норм права, вирішення яких може затягнутися надовго.

Відомо, що існує багато прецедентів, коли боржником у виконавчому провадженні виступає орган державної влади, який «не поспішає» виконувати судове рішення. Суб’єктний склад в цьому випадку включає, з одного боку, виконавця, а з іншого – боржника, який з певних причин не має можливості або бажання виконати рішення, та стягувача. В такому разі виконавець або боржник в особі державного органу часто звертаються до суду із заявою про роз’яснення судового рішення, визначення або зміну способу його виконання. В деяких випадках роз’яснення суду може стати тою рятівною «ниткою Аріадни», але водночас таке звернення – також і своєрідний спосіб затягування виконання рішення.

Як приклад можна навести справу №5/241 за позовом звільненого працівника до Кабінету Міністрів України. Суд виніс рішення про задоволення позовних вимог і зобов’язав КМУ поновити звільненого на посаді. У 2012 році рішення набрало законної сили і було відкрито виконавче провадження. Протягом трьох років виконавець і боржник тричі зверталися до суду за роз’ясненнями, чим неабияк роздратували суд. В ухвалі від 2015 року на заяву державного виконавця про роз’яснення рішення судова колегія прийшла до висновку про те, що постанова Окружного адміністративного суду м. Києва викладено достатньо чітко та зрозуміло для її виконання. Суд мотивував відмову у роз’ясненні тим, що відповідач та державний виконавець, вкотре звертаючись з відповідною заявою, зловживають своїми процесуальними правами. На сьогодні звільнений працівник досі не поновлений на посаді.

Причиною затримання виконання рішення на роки в цьому випадку стала зміна на законодавчому рівні способу призначення на відповідну посаду. Але питання відсутності ефективного механізму відновлення порушеного трудового права залишається відкритим.

На практиці затягування виконання рішення також може бути зумовлене тим, що виплата стягнених з органу державної влади компенсацій на користь працівника здійснюється за рахунок бюджетних коштів, а це додатковий тягар для держави.

На жаль, ні Закон України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII від 02.06.2016 р., ні КЗпП України, ні інший нормативно-правовий акт не містить вказівки на ефективне вирішення питання про відповідальність державного органу за затягування процесу виконання рішення або його невиконання. Наприклад, ст. 382 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність посадової особи за невиконання рішення суду, проте встановити таку посадову особу в даному випадку практично неможливо. Разом з тим, законодавець робить спроби щодо врегулювання даних питань шляхом запровадження інституту  приватних виконавців. Правовою основою діяльності останніх є Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» № 1403-VIII від 02.06.2016 р., який визначає, що приватний виконавець є суб’єктом незалежної професійної діяльності (ч. 2 ст. 16), тому можна сподіватися, що приватний виконавець в процесі виконання рішення суду не зважатиме на статус боржника як державного органу.

Матеріал підготовлено станом на 08 січня 2019 р.

Відтворення даного тексту повністю або частково без зазначення імені автора і прямого гіперпосилання на дану сторінку не дозволяється.