Суперфіцій… це складне слово, яке далеко не завжди вимовляють правильно і ще рідше правильно розуміють, що воно означає. А означає воно право забудови земельної ділянки – один з найстаріших у світовій практиці правових інститутів, що бере свій початок ще у римському праві.
У Стародавньому Римі superficies був правом користування земельною ділянкою для будівництва та/або обслуговування будівлі. Це право було речовим, відчужуваним і спадковим. Виникав суперфіцій на підставі договору, але оскільки спеціального договору суперфіцію римське право не знало, найчастіше використовувалися договори купівлі-продажу (empcio-vindicio) та оренди (locatio).
Рецепція римського права призвела до широкого розповсюдження інституту суперфіцію у сучасних правових системах, включаючи і Україну. В українському праві інститут суперфіцію регулюється, переважно, нормами Цивільного та Земельного кодексів.
НОРМАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ
Нормативне закріплення у вітчизняному законодавстві суперфіцій отримав відносно нещодавно, але на сьогодні використовується він досить широко. При цьому, незважаючи на визнання, нормативне регулювання суперфіцію не позбавлено очевидних прогалин. З одного боку, це погано – дає грунт для різних підходів і тлумачень. З іншого боку – дозволяє гнучко використовувати суперфіцій для регулювання правовідносин між землевласником та забудовником.
У Цивільному кодексі суперфіцію присвячена Глава 34, статті 413 – 417, в Земельному – Глава 161, стаття 1021.
Стаття 413 ЦК визначає, що власник земельної ділянки має право надати його у користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших будівель та споруд.
Суперфіцій виникає на підставі договору або заповіту.
Суперфіцій є відплатним правом, тобто власник землі має право отримувати плату за користування.
Договір, яким встановлюється суперфіцій, визначає обсяг прав як власника земельної ділянки, так і землекористувача (суперфіціарія).
Стаття 295 ЦК України визначає суперфіцій як різновид речових прав на чуже майно, що, у свою чергу, обумовлює обова’язкову державну реєстрацію суперфіцію (ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
СУПЕРФІЦІЙ ЯК МАЙНО
Цивільні права можуть бути речовими або зобов’язальними – це аксіома цивільного права. Об’єктом речового права є певна річ, зобов’язального – певна дія (бездіяльність).
Пряме визначення речового права на сьогодні у законодавстві України відсутнє. Колись воно було закріплено в Указі Президента України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно» від 16.06.1999 р. № 666/99, що нині втратив чинність. Згідно з цим визначенням речовим правом вважалося встановлене в рамках закону безпосереднє панування особи над річчю, внаслідок чого виникав обов’язок всіх і кожного не порушувати це право.
В теорії цивільного права речові права – суб’єктивні права, що дозволяють правомірно використовувати корисні властивості визначених індивідуальними ознаками речей. Власне, тому вони і «речові».
Речове право закріплює приналежність індивідуально визначеної речі конкретному суб’єкту, дає можливість останньому використовувати річ в рамках передбачених правомочностей без участі третіх осіб. Речові права мають абсолютний характер, тобто суб’єкту речового права протиставляється необмежена кількість суб’єктів цивільного обороту, зобов’язаних не зазіхати на вказане право. Іншими словами, такий суб’єкт має право на відстороненні від речі будь-якої особи, підкріплене спеціальними механізмами захисту (до яких відносяться, наприклад, віндикаційні та негаторні позови). Порівнюючи речові та зобов’язальні права і вимоги, А.В. Германов відмічає, що в першому випадку мова йде про те, щоб ніхто не заважав, а у другому – про виконання даної обіцянки.
Речове право існує лише у прив’язці до конкретної речі. В свою чергу річ – предмет матеріального світу (ст. 179 ЦК України), земельна ж ділянка кваліфікується як нерухома річ (ст. 181 ЦК України).
В силу ст. 190 ЦК України речі є майном. При цьому якщо «річ» і «майно» співвідносяться як видове і родове поняття, то такий самий взаємозв’язок існує між речовими і майновими правами. Абсолютно всі речові права в силу самої своєї природи є майновими. Але не тільки. Певні зобов’язальні права також мають майновий характер, приміром, право вимоги передачі речі або грошових коштів у відповідності до договору купівлі-продажу. Це знайшло своє відображення у визначенні майнових прав, що закріплено у ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», згідно з якою майновими правами, що можуть оцінюватися, є будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, в тому числі права, що є складовими частинами права власності (права володіння, користування, розпорядження), а також інші специфічні права (права на здійснення діяльності, використання природних ресурсів тощо) і права вимоги.
Тим не менш, ч. 2 ст. 190 ЦК України прямо вказує, що майнові права є речовими правами (хоча з точки зору логіки і здорового глузду все навпаки – речові права є майновими правами). Згідно з тією ж ст. 190 ЦК України майнові права кваліфікуються як різновид майна і як неспоживана річ, а крім того в ст. 177 ЦК вони виділяються як окремий об’єкт цивільних прав.
В результаті отримуємо: 1) суперфіцій – майнове речове право; 2) на суперфіцій як на майнове право поширюється правовий режим майна. Інакше кажучи, суперфцій – це майно, позбавлене фізичного тіла, так би мовити, безтілесне майно.
Потрібно чітко розділяти дві категорії майна – земельну ділянку як нерухомість і суперфіцій як майнове право. Це абсолютно різні об’єкти цивільних прав, з різним статусом і різним правовим регулюванням.
Це можна вдало проілюструвати на прикладі такої характеристики вказаних об’єктів, як відчужуваність: обидва цих об’єкта можуть відчужуватися незалежно один від одного. Земельна ділянка як нерухоме майно за загальним правилом може відчужуватися її власником, передаватися у спадок тощо. Статтею 414 ЦК України прямо передбачено, що перехід права власності на землю, надану під забудову, ніяк не впливає на обсяг права власника будівлі або споруди, збудованої на цій земельній ділянці. З іншого боку і суперфіціарій має право відчужувати належний йому суперфіцій (крім земель державної та комунальної власності).
ПРАВА НА ЗВЕДЕНИЙ ОБ’ЄКТ НЕРУХОМОСТІ
Стаття 415 ЦК України закріпила право власності землекористувача на будівлі (споруди), збудовані на земельній ділянці, переданій під забудову. Причому особа, до якої перейшло право власності на будівлю (споруду), набуває право користування земельною ділянкою на тих самих умовах і в тому ж самому обсязі, що й попередній власник.
Тут, начебто, все більш ніж прозоро: є суперфіцій, який визначає обсяг прав користувача – суперфіціарія; у випадку завершення будівельних робіт і введення в експлуатацію нового об’єкта нерухомості даний обсяг прав зберігається протягом всього строку дії суперфіцію.
Але ось питання: як бути, якщо суперфіцій припиняється (в результаті спливу строку або ж достроково)? В наукових працях неодноразово зверталася увага на те, що землекористувач, отримавши право власності на новобудову, набуває право «більш сильне», аніж сам власник земельної ділянки.
Вітчизняний законодавець дозволив сторонам самостійно вирішити наслідки припинення права суперфіцію за наявності збудованого об’єкта нерухомості (ст. 417 ЦК України). У випадку недосягнення згоди власник землі має право вимагати знесення будови і приведення землі у стан, в якому вона була до її передання у користування. Таким чином законодавець захистив права власника землі, адже за наявності у суперфіціарія зареєстрованого права власності на будівлю (споруду) конфлікт інтересів між двома власниками був би цілком вірогідним.
Стаття 417 передбачає і третій варіант розвитку подій: якщо знесення заборонено законом (житловий будинок, пам’ятка культурної спадщини тощо) або є недоцільним з огляду на явне перевищення вартості будівлі порівняно з вартістю земельної ділянки, суд може постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або навпаки, про викуп будівлі (споруди) власником землі, а також визначити умови користування землею власником будівлі на новий строк.
Концепція набуття землекористувачем права власності на зведений об’єкт піддається досить активній критиці з боку багатьох спеціалістів у сфері земельного права. Зауважується, зокрема, що набуття власником землі права власності на будівлю було б логічним продовженням конструкції «єдиного об’єкта» у розрізі земельної ділянки і всього того, що на ній розміщено. Як підкреслює А.В. Германов, побудована суперфіціарієм будівля є саме тим покращенням земельної ділянки, заради якого власник на багато років відмовлявся від своїх правомочностей, щоб отримати потім земельну ділянку збільшеної вартості. Позиція ця, треба сказати, досить спірна, оскільки часто головною метою власника землі є зовсім не приріст майна у вигляді зведеної будівлі, а скоріше той дохід, який власник отримує у вигляді плати за користування землею. Практика свідчить, що найчастіше договори суперфіцію використовуються у сфері житлового будівництва, причому власник землі, отримавши обумовлену договором плату або у вигляді площ у збудованому будинку, або у вигляді грошових коштів, аж ніяк не проти уступити землю на користь того ж суперфіціарія або майбутнього балансоутримувача будинку.
ВІДЧУЖУВАНІСТЬ СУПЕРФІЦІЮ
Суперфіцій – самостійний обороноздатний об’єкт цивільних прав, який може вільно відчужуватися, що прямо закріплено в ч. 2 ст. 413 ЦК України.
Відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦК особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, окрім випадків, встановлених законом.
Згідно з ч. 2 ст. 656 ЦК предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає зі змісту або характеру цих прав.
Як майнове право і об’єкт цивільно-правового обороту суперфіцій може бути вільно проданий, подарований, обміняний тощо.
В цьому контексті можна провести цікаву паралель з орендними правовідносинами. Якщо порівнювати відчуження суперфіцію і суборенду землі, то остання являє собою іншу правову конструкцію, оскільки перед орендодавцем відповідальним продовжує залишатися саме орендар, а не суборендар напряму. Хоча в останні роки практика підштовхнула до законодавчого закріплення інституту відчуження права оренди. Зокрема, ст. 8-1 Закону «Про оренду землі» регламентує особливості відчуження орендарем права на оренду земельної ділянки державної або комунальної власності.
Але все-таки оренда не передбачає розпорядження земельною ділянкою. При цьому продаж права оренди може (і, найімовірніше, буде) класифікуватися саме як розпорядження землею, а тому може бути легко ос порений. Суборенда ж, як така, можлива за згодою орендодавця. Порівняємо:
- орендована земельна ділянка або її частина може передаватися орендарем в суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця (ст. 8 Закону «Про оренду землі»);
- право користування земельною ділянкою, наданою для забудови, може відчужуватися або передаватися землекористувачем у порядку спадкування, окрім земельних ділянок державної і комунальної форм власності.
Таким чином, на відміну від суборенди, для відчуження суперфіцію згода власника землі не вимагається. Однак угодою сторін може бути встановлено обмеження на вільне відчуження суперфіцію.
На відміну від договору емфітевзису (право користування землею для сільськогосподарських потреб) чинне законодавство не встановлює переважного права власника землі на придбання суперфіцію у випадку його оплатного відчуження.
Будучи майновим правом, суперфіцій може бути також і предметом застави, оскільки в силу ст. 4 Закону «Про заставу» майнові права можуть передаватися в заставу.
СУПЕРФІЦІЙ І ОРЕНДА
Практика свідчить, що юристи далеко не завжди правильно розуміють специфіку суперфіцію, змішуючи його з орендою землі або ж прирівнюючи до звичайного договірного зобов’язання.
Ототожнення суперфіцію з орендою найчастіше проявляється в тому, що суперфіцій «підганяється» під правові норми, що регулюють оренду землі. Пов’язано це з тим, що в силу досить лаконічного нормативного регулювання суперфіцію чимало суттєвих питань залишається предметом домовленостей між власником і користувачем земельної ділянки. Відсутність же таких домовленостей небезпечна виникненням проблем, які багато хто намагається вирішити, застосовуючи за аналогією до правовідносин в рамках суперфіцію норми, що регулюють оренду землі. Такий підхід не враховує відмінностей між цими правовими інститутами. Разом з тим, знаходяться аргументи і на користь аналогії. Так, приміром, ч. 7 ст. 1021 ЗК України встановлює, що припинення дії договору суперфіцію земельної ділянки державної або комунальної форми власності на підставах, встановлених в п. 31 ч. 6 цієї статті (мова йде про вилучення землі для суспільних потреб) здійснюється за правилами, встановленими ст. 321 Закону України «Про оренду землі». Взявши на озброєння дану норму, прихильники аналогії стверджують про можливість її застосування і щодо інших аспектів суперфіцію. Аргумент, треба сказати, досить хиткий, адже наведена відсилка являє собою окремий випадок процедури припинення користування земельною ділянкою державної або комунальної форм власності (в зв’язку з ідентичністю процедури законодавець використав конструкцію відсилочної норми).
Багато юристів звертає увагу на те, що оренда землі може передбачати забудову земельної ділянки, а право користування в рамках оренди у відповідності до ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є речовим і навіть підлягає реєстрації, якщо оренда на 3 роки і більше.
Тим не менш, у листі від 01.07.2013 р. Верховний Суд України (далі – ВСУ) проаналізував деякі питання застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ, вказавши, серед іншого, що правовідносини, що випливають з договору про передачу земельної ділянки в користування на умовах суперфіцію, і правовідносини, засновані на договорі оренди, не є тотожними і регулюються різними нормами права. Одночасне застосування ст. 416 і ст. 783 ЦК є помилковим.
ПРИПИНЕННЯ СУПЕРФІЦІЮ
Отже, одночасне застосування ст. 416 (де викладені підстави припинення суперфіцію) і ст. 783 (підстави розірвання договору оренди за ініціативою орендодавця) ЦК є помилковими.
Дійсно, припинення суперфіцію регулюється спеціальними нормами цивільного і земельного законодавства. Стаття 416 ЦК України виділяє такі підстави для припинення суперфіцію:
1) об’єднання в одній особі власника землі і землекористувача (така ситуація може виникнути, якщо власник землі викупить суперфіцій у суперфіціарія);
2) сплив строку права користування;
3) відмова землекористувача від права користування;
4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.
Частина 6 статті 1021 ЗК України передбачає, окрім вже перелічених, додаткові підставі для припинення суперфіцію, а саме:
1) відчуження земельної ділянки приватної форми власності для суспільних потреб або в силу суспільної необхідності;
2) прийняття уповноваженим органом рішення про використання земельної ділянки державної або комунальної форми власності для суспільних потреб;
3) припинення дії договору, укладеного в рамках державно-правового партнерства (відносно договорів, укладених в рамках такого партнерства).
Таким чином, в законі чітко виписано, в яких випадках суперфіцій припиняється. Так, наприклад, руйнування збудованої на ділянці будівлі не є підставою для припинення суперфіцію, а от невикористання землі протягом трьох років – є.
Найбільша кількість питань виникає в зв’язку із застосуванням ч. 2 ст. 416 ЦК України, згідно з якою право користування землею може бути припинено за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.
Буквальне тлумачення даної норми дозволяє дійти висновку, що вказані «інші випадки» припинення суперфіцію, які можуть бути підставою для винесення рішення про припинення суперфіцію, мають бути прямо передбачені законом.
В зв’язку з цим особливий інтерес становить судова практика, пов’язана з розірванням договорів про встановлення суперфіцію. Так, дискусійною виглядає позиція Апеляційного суду м. Києва, викладена в ухвалі від 01.11.2017 р. у справі № 760/442/17, де суд дійшов висновку, що передбачені частиною другою статті 416 ЦК України «інші випадки, встановлені законом» як підстави для винесення судом рішення про припинення суперфіцію включають загальні норми про розірвання договорів, оскільки «у випадку розірвання договору будь-які зобов’язання сторін і права, що виникли на підставі відповідного договору, припиняються», а отже, на думку суду, у суперфіціарія відсутні будь-які правові підставі для подальшого використання земельної ділянки.
Але давайте проаналізуємо дану позицію з точки зору закону.
Перше. Очевидно, що договір суперфіцію так і сам суперфіцій – поняття не тотожні, так і судове рішення про розірвання договору суперфіцію і судове рішення про припинення суперфіцію – різні за своїми правовими наслідками документи. І якщо посилатися на частину другу статті 416 ЦК України, то вона має на увазі саме припинення суперфіцію, а не розірвання договору. Підміна поняття в даному випадку некоректна.
Друге. Частина друга статті 416 ЦК України не встановлює окремої підстави для припинення суперфіцію, а мова йде про судовий порядок припинення суперфіцію, при цьому підстави мають бути встановлені законом (багато юристів трактує цю норму інакше: рішення визначається як додаткова підстава припинення суперфіцію на додачу до підстав, передбачених у частині першій цієї ж статті).
Третє. Викликають питання ці «встановлені законом підстави». Що це за підстави, яким законом встановлені і чи встановлені взагалі? На допомогу тут приходить вже згадуваний лист ВСУ від 01.07.2013 р., де викладений «Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ». Так, ВСУ зауважує, що відповідними нормами ЗК та ГК встановлені підстави припинення права користування чужою земельною ділянкою для забудови, в тому часті, за рішенням суду у випадках, встановлених законом. Наприклад, викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю – ст. 350 ЦК. Окрім вказаного, інших випадків законом на даний час не передбачено.
Іншими словами, ч. 2 ст. 651 ЦК України ВСУ до підстав припинення суперфіцію не відносить. В зв’язку з цим, наприклад, не є підставою для припинення суперфіцію наявність заборгованості землекористувача перед власником землі (на відміну, приміром, від орендних відносин, коли тримісячна несплата орендної плати дає право орендодавцю відмовитися від договору оренди).
У розпорядженні автора статті є висновок науково-правової експертизи, проведеної Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, де зазначено: «власник земельної ділянки, який надав іншій особі право на використання його земельної ділянки для потреб забудови, має право одержувати плату за користування його земельною ділянкою. Порушення суперфіціарієм зобов’язання відносно оплати за користування земельною ділянкою обумовлює виникнення у власника земельної ділянки права на стягнення заборгованості у примусовому порядку, але не є підставою для припинення суперфіцію».
До речі, такий самий підхід відрізняв суперфіцій і в римському приватному праві. Так, Круглова О.А. у своїй дисертації «Право забудови чужої земельної ділянки: цивільно-правові проблеми» відмічає, що у випадку ухилення суперфіціарія від внесення плати власник був не вправі на цій підставі розірвати договір про надання суперфіцію, оскільки міг стягнути з суперфіціарія заборгованість шляхом подання особистого (зобов’язального) позову, заснованого на угоді, що встановила суперфіцій.
Четверте. У наведеній вище ухвалі суд веде мову про припинення із розірванням договору всіх зобов’язань і прав, що виникли на його підставі. Закон же говорить інше: правовим наслідком розірвання договору є припинення зобов’язань (ч. 2 ст. 653). Чи свідомо законодавець не згадав про права? Вважаємо, що так, оскільки далеко не завжди породжені договором права припиняються разом з ним. Так, наприклад, право власності на нову річ, що виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не передбачено договором або законом (ч. 1 ст. 331 ЦК України). Стандартна ситуація: якщо виконавець створює за завданням замовника певну річ, і договором передбачено, що вона надходить у власність замовника, то навіть при розірванні договору абсолютно необов’язково право власності замовника на цю річ припиняється. Або ж, до прикладу, власником об’єкта будівництва, що зводиться на підставі договору будівельного підряду, є замовник, якщо інше не передбачено самим договором. Чи втрачає він право власності у випадку розірвання договору? Питання риторичне.
Гарний приклад в даному випадку – постанова ВСУ від 20.02.2013 р. № 6-158цс12. У відповідності з фабулою справи між сторонами було укладено інвестиційний договір, у відповідності до якого одна сторона передала іншій стороні у власність квартиру. При цьому друга сторона за квартиру у повному обсязі не розрахувалася. Вказана заборгованість і стала підставою для звернення до суду з позовом про розірвання договору і визнання права власності на спірну квартиру за позивачем (тобто мова йшла про припинення права власності відповідача). У своїй постанові ВСУ підкреслив, що право власності відповідач отримав до виникнення спору про розірвання договору, а згідно з чч. 4, 5 ст. 653 ЦК України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано ними за зобов’язаннями до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо договір змінений або розірваний у зв’язку з істотним порушенням договору однією з сторін, інша сторона має права вимагати відшкодування збитків, спричинених зміною або розірванням договору. Аналіз вказаних норм дав ВСУ підстави для висновку, що виконане за договором до його зміни або розірвання поверненню не підлягає, якщо інше не встановлено договором або законом. До речі, у випадку продажу товару в кредит «інше» прямо передбачено законом: якщо покупець прострочив оплату товару, проданого в кредит, продавець має право вимагати повернення несплаченого товару (ч. 4 ст. 694 ЦК України). Але за загальним правилом підстав для повернення виконаного за договором до моменту його розірвання немає, і судова практика це підтверджує.
Результатом виконання договору суперфіцію є виникнення речового права, по суті, окремого об’єкта майна. Якщо речове право виникло і зареєстровано, це означає, що в цій частині договір виконаний, а тому підстав для повернення виконаного лише в силу розірвання договору – немає.
Можна заперечити: але ж зобов’язання із розірванням договору припиняються. Так, припиняються, але яке співвідношення між зобов’язаннями і речовим правом в рамках договору суперфіцію? Для розуміння взаємозв’язку між цими категоріями звернімося до вже згаданої дисертації Круглової О.А. «Право забудови чужої земельної ділянки: цивільно-правові проблеми». Автор підкреслює, що договір суперфіцію, з одного боку, встановлює зобов’язання сторін договору (визначаючи умови передачі земельної ділянки, внесення плати за право забудови, зведення будівлі тощо), тобто породжує зобов’язальні правовідносини, а з іншого боку, служить підставою для встановлення речового права, тобто тягне за собою виникнення речових правовідносин. Таким чином, в результаті укладення договору про встановлення права забудови виникають змішані (речово-зобов’язальні) правовідносини. Іншими словами, правовідношення, щодо виникає на підставі договору про встановлення права забудови, носить відносний характер – встановлює зустрічні права і обов’язки забудовника і власника земельної ділянки, і абсолютний характер – управненій особі протистоїть невизначене коло зобов’язаних суб’єктів.
Наведені вище приклади чітко демонструють, що далеко не завжди наслідком розірвання договору є припинення речових прав, в той час як зобов’язання сторін припиняються. Більше того, суперфіцій може бути вільно відчужений на користь третьої особи, наприклад, на підставі договору купівлі-продажу. Якщо ж ця третя особа, покупець суперфіцію, відповідає критеріям добросовісного набувача, вона не може бути свавільно позбавлена набутого майна, в тому числі в результаті розв’язання спору між власником землі і попереднім суперфіціарієм. Права добросовісного набувача гарантуються законом (зокрема, ст. 388 ЦК України).
РЕЗЮМЕ
Отже, суперфіцій – речове право, зміст якого – володіння і користування земельною ділянкою для зведення та експлуатації будівель та споруд, а також отримання у власність зведених об’єктів. Суперфіцій встановлюється на підставі договору або заповіту, може відчужуватися, а також обтяжуватися заставою. Рамки суперфіцію залежать від умов договору між суперфіціарієм і власником земельної ділянки.
Суперфіцій – це не договір і не зобов’язання. Так, він може виникати в силу договору, але при цьому договір про встановлення суперфіцію і власне суперфіцій – поняття не тотожні. Співвідношення тут приблизно таке саме, як між договором купівлі-продажу і правом власності. Укладений договір породжує речове право і зобов’язання сторін. Дострокове припинення (розірвання) договору припиняє зобов’язання, але не тягне за собою автоматичного припинення речового права, оскільки чинне законодавство не передбачає припинення речового права як автоматичний наслідок розірвання договору. Якщо ж суперфіцій було правомірно відчужено на користь третьої особи, права такої особи як добросовісного набувача гарантуються законом.
Матеріал підготовлено станом на 12 грудня 2017 р.
Відтворення даного тексту повністю або частково без зазначення імені автора і прямого гіперпосилання на дану сторінку не дозволяється.