Стрімкий розвиток сучасних інформаційних технологій сприяв появі цілого комплексу специфічних правовідносин, які вимагали спеціального регулювання, що, в свою чергу, зумовило появу так званого ІТ-права, або права інформаційних технологій. Тлумачний словник з інформатики (Г.Г. Півняк, Б.С. Бусигін, М.М. Дівізінюк та ін.) визначає інформаційні технології як галузь науки, техніки й виробництва, що охоплює дослідження теоретичних і методичних основ, розробку й створення технологій інформаційної індустрії, пов’язаних зі збором, виробництвом, обробкою, передачею, розповсюдженням, зберіганням, експлуатацією, представленням, використанням і захистом різних видів інформації. У даний час під інформаційними технологіями, найчастіше, розуміють комп’ютерні технології. Інформаційні технології, зокрема, мають справу з використанням комп’ютерів і програмного забезпечення для зберігання, перетворення, захисту, обробки, передачі й отримання інформації.
Як зазначає О.Е. Сімсон, ІТ-право - не штучний феномен, а закономірний наслідок розвитку економічних відносин, що виникають, змінюються та припиняються у сфері інформаційних технологій. Донедавна наукова спільнота досить скептично ставилася до перспектив ІТ-права як галузі, обстоюючи позиції, що ІТ-відносини не утворюють самостійного предмета правового регулювання, а поява ІТ-права прирівнювалася до появи абсурдних «трамвайно-тролейбусного», «банно-прального» і «бакалейно-гастрономічного» права. Разом з тим, специфічний характер ІТ-відносин на разі є загальновизнаним фактом, а тому потреба у відповідному правовому регулюванні на даний момент мало у кого викликає заперечення. Беручи до уваги, окрім специфіки, характерні спільні ознаки відносин в ІТ-сфері, а також широкий спектр об’єктів, з приводу яких ці відносини складаються, виділення ІТ-права (як сукупності правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері інформаційних технологій) в окрему галузь виглядає цілком обґрунтованим.
Останнім часом ІТ-право розглядають як невід’ємну частину інформаційного права або навіть ототожнюють з останнім. У своїй роботі «IT-право v. інформаційного права: на зламі епох» О.Е. Сімсон звертає увагу, що одні і ті самі проблеми досліджуються у роботах з інформаційного та ІТ-права, з тією різницею, що у виданнях ХХ століття застосовується назва «інформаційне право», а у публікаціях ХХІ століття – «право інформаційних технологій» або «ІТ-право», тобто термін «ІТ-право» є більш сучасним. Проте твердження про ідентичність предмету правового регулювання і, як наслідок, ототожнення ІТ-права з інформаційним правом, все ж таки є некоректними. Інформаційне пра¬во — система правових норм, що регулюють відносини, які виникають в інформаційній сфері при здійсненні процесів створення, збору, опрацюван¬ня, зберігання, пошуку, поширення й використання інформації. Багато дослідників відносять інформаційне право до сфери публічного права, і з даною тезою, приміром, погодилася Вища атестаційна комісія України, присвоївши інформаційному праву шифр 12.00.07 поряд з теорією управління, адміністративним правом і процесом та фінансовим правом. Предмет правового регулювання ІТ-права, натомість, становить комплекс відносин з приводу створення, зберігання, передачі та захисту інформації в електронному вигляді, обробка якої відбувається з використанням інформаційних технологій у глобальних та локальних інформаційних системах. Сюди можна віднести правовідносини з приводу розробки і розповсюдження апаратного і програмного забезпечення, новітніх інформаційних технологій, баз даних, ведення Інтернет-бізнесу, укладення і виконання смарт-контрактів, проведення онлайн-розрахунків тощо. Норми ІТ-права мають змішаний приватно-публічний характер, оскільки у цій сфері переважає приватна ініціатива та договірне регулювання правовідносин, тому, відповідно, певна частина норм має диспозитивний характер. Водночас значна частина приписів встановлює беззастережні правила поведінки, що свідчить про наявність паралельно імперативних засад регулювання. Таким чином, ІТ-право поєднує диспозитивний та імперативний методи правового регулювання.
Як зауважує О.Е. Сімсон, інформаційне право порівняно з ІТ-правом є більш широкою категорією, оскільки включає відносини, об’єктом яких є інформація в будь-якому вигляді, а не лише в цифровому. Приміром, до сфери регулювання інформаційного права належать відносини, що не охоплюються ІТ-правом, як-от відносини, пов’язані з реалізацією права на інформацію (ст. 34 Конституції України), доступом до публічної інформації, відносини у сфері засобів масової інформації, захистом персональних даних і т.ін. О.Е. Сімсон вважає такі відносини суміжними до ІТ-права, але такими, що не повинні відноситися до його предметного ядра.
ІТ-право – комплексна галузь права, тісно пов’язана з іншими галузями, в першу чергу, з цивільним та господарським правом, а також з адміністративним правом. У методичній літературі ІТ-право розглядають у двох аспектах: об’єктивному та суб’єктивному. В об’єктивному розумінні ІТ-право – комплекс правових норм, що регулюють правовідносини у сфері інформаційних технологій; у суб’єктивному – комплекс прав та обов’язків суб’єктів цих відносин. Джерелами ІТ-права є як міжнародні договори, за допомогою яких відбувається формування та закріплення норм ІТ-права, так і внутрішні законодавчі акти України.
ІТ-право розвивається швидкими темпами і вимагає як ґрунтовних теоретичних розробок, так і відповідного законодавчого регулювання, без якого неможливо адекватно відповідати потребам сьогодення щодо появи новітнього програмного забезпечення, штучного інтелекту, механізмів електронної комерції, кіберзагроз тощо.
Матеріал підготовлено станом на 08 січня 2019 р.
Відтворення даного тексту повністю або частково без зазначення імені автора і прямого гіперпосилання на дану сторінку не дозволяється.