У цій статті ми поговоримо про досить болюче питання. На жаль, часто після фактичного розірвання шлюбу колишнє подружжя починає запекло «ділити» не лише майно, але й дітей. Опустимо моральний аспект цієї проблемі і задамося питанням: а на чиєму боці в такій ситуації закон?

Законодавство передбачає декілька варіантів вирішення цієї проблеми.

Найбільш толерантним, в першу чергу, до дитини, шляхом є добровільна угода батьків про визначення місця проживання дитини після розлучення. В такому документі батьки можуть узгодити не лише місце проживання дитини, але й порядок її спілкування з тим із батьків, з ким дитина не проживає: графік відвідування дитини, можливість забирати її до себе на вихідні, проводити з нею відпустку тощо.

Сімейний кодекс України у статті 160 прямо передбачає можливість для батьків самим визначити, з ким залишається дитина після розлучення, а також зобов’язує батьків враховувати думку дитини, якій виповнилося 10 років. З 14 років дитина може самостійно вирішувати, з ким з батьків вона хоче жити.

Таку угоду необхідно укладати в письмовій формі, також вона може бути нотаріально посвідчена. Але, на жаль, ані нотаріальна посвідчена угода, ані передбачена нею відповідальність за порушення умов спілкування з дитиною не дають абсолютних гарантій дотримання домовленостей.  

Другий шлях – визначення місця проживання дитини судом – широко практикується на сьогоднішній день.
Звернутися до суду з позовом – право будь-якого з батьків у випадку, якщо самостійно досягнути компромісу не вдається. Судовий розгляд, як правило, - затяжний і витратний процес, якій не приносить позитивних емоцій. А спір, який стосується інтересів дитини, - психологічно непроста справа як для суду та сторін, так і для самої дитини.

Згідно з міжнародними нормами, визнаними в Україні, головний принцип, яким має керуватися суд при прийнятті рішення в таких спорах, - пріоритетність прав та інтересів дитини, їх максимальне забезпечення. За цією метою третьою особою у спорі виступає Служба у справах дітей, головною функцією якої є контроль за максимальним дотриманням інтересів дитини. Служба дає свій висновок, в якому рекомендує визначити місце проживання дитини з одним із батьків. Висновок засновується на інформації, що характеризує батьків, відомостях про їх доходи, житлово-побутові умови, взаємовідносини з дитиною і участь в її вихованні, а також можливості кожного з батьків забезпечити належні умови для виховання і розвитку дитини.

Але виграти в суді не означає поставити крапку у вирішенні питання. Адже мета звернення до суду – врегулювання конфлікту, а не формальне одержання тексту рішення з підписом судді і гербовою печаткою.

На жаль, існує чимало прикладів, коли після розлучення діти залишаються з матір’ю, яка перешкоджає батьку спілкуватися з дітьми, і, більше того, всіляко налаштовує дітей проти батька, не йде ні на які умовляння й компроміси. Для батька найбільш логічним шляхом є звернення до суду. Однак чи може суд у даному випадку визначити місце проживання дитини з батьком, якщо вона довгий час проживає з матір’ю, з батьком не бачиться, і, тим більше, коли дитину переконали, що «тато поганий»? Дуже сумнівно, та й довести негативний вплив матері на дітей – завдання не з легких.

Відповідно до положень сімейного законодавства України права батьків є рівними. Але, як це часто буває, в даному випадку спрацьовує формула Дж. Орвелла з повісті «Колгосп тварин»: всі рівні, але деякі – рівніші. Міжнародний принцип, закріплений Декларацією прав дитини, проголошує: малолітня дитина, окрім випадку, коли існують виключні обставини, не повинна розлучатися зі своєю матір’ю. Малолітньою є дитина, що не досягла 14 років. Таким чином, у питанні визначення, з ким залишиться дитина до 14 років, перевага надається матері, окрім тих випадків, коли це прямо суперечить інтересам дитини, а саме, якщо її життю, здоров’ю і моральному вихованню загрожує небезпека. В таких випадках Сімейним кодексом України передбачений спеціальний механізм, у відповідності до якого дитина може бути відібрана у того з батьків, хто несе загрозу дитині, але без позбавлення батьківських прав, а також виключна міра – позбавлення батьківських прав.

Якщо один з батьків, з ким проживає дитина, перешкоджає іншому спілкуватися з дитиною, можна розраховувати на установлення судом або Службою у справах дітей способів участі у вихованні дітей того з батьків, хто проживає окремо.

Результатом звернення до Служби у справах дітей стає розпорядження з графіком зустрічей з дитиною, а в разі задоволення позовних вимог – рішення суду, що встановлює графік таких зустрічей. При цьому Служба у справах дітей виступає в суті третьою особою і, які і у випадку з визначенням місця проживання, надає свій висновок.

Різниця у цих двох шляхах полягає в правовій силі розпорядження і судового рішення, а також в контролі над їх виконанням.

У випадку з розпорядженням будь-який контроль відсутній. Але варто зауважити, що існує норма Сімейного кодексу, яка передбачає матеріальну відповідальність за невиконання розпорядження. У випадку з рішенням суду контроль над виконанням покладений на виконавчу службу, яка відкриває виконавче провадження за заявою позивача (стягувача) на підставі виконавчого документу, виданого судом.

Санкції, які вправі застосовувати виконавча служба у випадку невиконання рішення без поважних причин, - штрафи. Якщо ж вони не матимуть ефекту, наслідком буде звернення до територіальних органів поліції.

Фактично, не враховуючи виключних випадків, ніхто не має права прийти і силою забрати дітей у матері або батька. Але якщо виконавець і співробітник поліції зафіксують факт невиконання судового рішення, це загрожує відповідними наслідками. Не варто забувати, що умисне невиконання рішення суду кваліфікується Кримінальним кодексом України як злочин (кримінальне правопорушення), максимальне покарання за який – позбавлення волі строком до трьох років (ст. 382 КК України).

Таким чином, послідовність дій «суд – виконавча служба – поліція» є найбільш ефективним способом реалізувати можливість брати участь у вихованні дитини.

До речі, остання судова практика свідчить, що небажання дитини спілкуватися з батьком не є підставою для його відсторонення від участі у спілкуванні з дитиною (див. постанову Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 08.11.2017 № 397/586/16-ц).

Матеріал підготовлено станом на 22 жовтня 2018 р.

Відтворення даного тексту повністю або частково без зазначення імені автора і прямого гіперпосилання на дану сторінку не дозволяється.